«Attention is all you have»: як рекомендаційні стрічки перехоплюють увагу та навіщо потрібен повільніший інтернет

Технологічний блог alicegg.tech 21 вересня опублікував есе «Attention is all you have» про те, як рекомендаційні алгоритми перебрали на себе вибір того, на що ми дивимося, і про те, що потрібно, щоб повернутися до усвідомленішого користування мережею.

Текст відкривається ефектом Тетріса — одним із найпростіших для відтворення експериментів психології: якщо кілька тижнів грати в Tetris щодня, починаєш упізнавати форми тетроміно в хмарах, будівлях і звичайних предметах, а часом вони з'являються перед очима й перед сном.

Увага, яку перехоплюють інші

Есе робить із цього простий висновок: те, на чому ми зосереджуємося достатньо довго, зрештою формує наші думки. Саме так ми опановуємо навички й знаходимо нові ідеї — і саме тому важливо, хто вирішує, що з'явиться на нашому екрані. Дедалі частіше це рішення ухвалюємо не ми.

YouTube знає, що користувач любить кулінарію та стріми з малювання, але все одно підсуває кліпи про бульбашку на фондовому ринку, глобальне потепління чи війну в Ірані: думскролінг утримує людей довше й спонукає клікати більше реклами. Spotify складе плейлист за вашими смаками, вставивши між справжніми піснями згенерований ШІ заповнювач, що, на думку автора есе, дозволяє не платити роялті реальним виконавцям. LinkedIn ховає корисні кар'єрні новини між думками цілковитих незнайомців, які, за текстом, просувають саме те, у що інвестує Microsoft. А якщо пошукати відгук про товар на Reddit, відповіді можуть уже бути розмовою мовних моделей із тролями.

«Коли ви дозволяєте комусь іншому вирішувати, що з'явиться на вашому екрані, це те саме, що віддати йому ключ від вашого мозку», — пише есе.

Яким був інтернет до стрічок

Друга частина повертає до часів, коли не було одного застосунку, який можна відкрити й попросити себе розважити. Натомість були кілька десятків закладок, кожна з конкретною метою: сайт новин про відеоігри, сторінка з уроками, блог про аніме, який оновлювався недостатньо часто, вікі про серіал із 1990-х.

Поганий контент теж існував — в есе згадано Encyclopedia Dramatica і Rotten.com — але дістатися туди можна було лише свідомо. Ніхто не пропонував би світлини загиблих дітей чи ультраправу пропаганду після рецепту млинців або відео з котом.

Повільніший інтернет нікуди не зник

Усвідомлений інтернет не зник, стверджує есе: він просто опинився під корпоративною мережею. Повернення до блогів, RSS-стрічок і недописаних уроків замість гортання коротких відео означає звикнути до незвичного — контенту, який не нескінченний і не оновлюється з кожним кліком.

Головна різниця між тоді й тепер — це читач, підсумовує текст. Звичка змінюється лише повторенням, і якщо приділяти цьому достатньо уваги, зрештою щось клацне в голові.